Людина_ДІЯ

Нелегкий шлях Дмитра Яворницького до звання академіка.

Частина І. Вісім кроків до магістерського ступеня

Здійснити наукову кар`єру практично завжди нелегко.

Але з якими труднощами довелось йти до магістерського ступеню майбутньому академіку Д.І. Яворницькому – вражає.

Дмитро Яворницький народився в бідній родинi малограмотного сiльського дяка на Слобожанщині. Шлях вiд сільського хлопця з бiдної родини до академiка був пройдений, перш за все, завдяки його надзвичайній наполегливості i жаги до знань, частiше усупереч, ніж завдяки обставинам.

Навесні цього року виповнилось 120 років, як Д.І. Яворницький захистив магістерську дисертацію. Це відкривало йому доступ до університетських кафедр, про що Дмитро Іванович мріяв з юнацтва.

Пращури Дмитра Яворницького у п’яти поколіннях були священнослужителями, за наполяганням батьків він навчався в Харківському духовному училищі, а потім у семінарії. Але, зрозумівши, що це не його покликання, оскільки з дитинства вабила історія, двадцятидворічному Д. Яворницькому вдалося вступити до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Навчатись було важко: не маючи грошей він переживав «i голоднi днi, i холоднi ночi».

Незважаючи на незгоди, Д. Яворницький показав себе дуже талановитим студентом – вже на другому курсi навчання Дмитро Іванович обрав темою своїх досліджень історію козацтва, яка на той час майже не вивчалась.

Пiсля закiнчення унiверситету у 1881 роцi, його, як винятково обдарованого студента, залишили позаштатним стипендiатом для пiдготовки до професорського звання (зараз це аспiрантура). Молодий історик остаточно вирiшив присвятити себе науці. Свою мiсiю він вбачав у тому, щоб «знати правду про запорожцiв та ту правду свiту повiдомити».

На той час кар`єра науковцiв складалась з наступних етапів: за два роки стипендiати здавали екзамен на ступiнь магiстра за рядом предметiв, а потiм готували до захисту магiстерську дисертацiю. Пiсля успiшного захисту дисертацiї, вони могли претендувати на кафедру при унiверситетi.

В цей час Дмитро Яворницький, крiм того, що пише багато статей, починає читати в Харковi та iнших мiстах України й Росiї авторськi лекцiї про козацтво. Вони мали величезний попит, зали були завжди переповненi.

Але через обрану тему молодого науковця чекали неприємностi. Попечитель харкiвського навчального округу генерал-лейтенант Максимович в категоричнiй формi йому заявив: «Вашi запорожцi нам не потрiбнi. Пишiть про Фiнляндiю.» Але молодий iсторик проявив принциповiсть i вiдмовився змiнити тему. Через це його позбавили стипендiї та оголосили «полiтично неблагонадiйним, сепаратистом та українофiлом».

Так на значний час загальмувався шлях вченого до професорського звання. І далі були численні спроби захистити дисертацію.

СПРОБА 1.

1885 р. Не зважаючи на позбавлення стипендії та звинувачення в політичній неблагонадійності, які молодий історик сприймав важко, навіть захворів на запалення мозку, він готувався до здачі магістерських іспитів при Харківському університеті. Але це йому не вдалось.

СПРОБА 2.

У 1886 роцi, переїхавши жити до СПб, Д. Яворницький мав плани здати магiстерськi екзамени i захиститись у Києвi. Щодо цього він планував звернутись до професора Володимира Антоновича, керiвника київської школи iсторикiв-документалiстiв, а якщо це не вдасться, то, навiть, поїхати до Галичини i отримати ступiнь доктора iсторiї «заграничного унiверситету», – про ці плани він пише близькому другові етнографу Якову Новицькому.

Ці плани не реалізувались.

СПРОБА 3.

У 1888 роцi вчений знову пише другу Я. Новицькому: «Летом из Петербурга не еду никуда, ибо решил приступить после каникул к магистерскому екзамену. «Запорожье» будет диссертацией» (мається на увазi монографiя 1888 року видання «Запорожье в остатках старины и преданиях народа»). За рецензiєю Дмитро Iванович звернувся до професора В. Антоновича, надiслав йому примiрник: «мне нужны указания на промахи и недостатки, а не похвалы и панегирики».

Знов не склалось.

До 1891 року Дмитро Iванович працює в багатьох архiвах, накопичує матерiали, читає лекцiї в Спб та iнших мiстах.

Але у 1891 роцi за наказом мiнiстра освiти I. Делянова Д. Яворницькому у категоричнiй формi заборонено викладати в навчальних закладах «за тенденцiйне виявлення в лекцiях антипатiї до московської iсторiї й уряду i пристрасть до iсторiї Малоросiї».

Це був практично кiнець кар`єри. Вчений був змушений залишити СПб. Далi були три роки перебування в Середнiй Азiї, куди друзi влаштували «неблагонадiйного» вченого чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторi.

СПРОБА 4.

1895 рік. До питання складання магiстерських iспитiв та захисту дисертації Дмитро Iванович повернувся одразу пiсля закінчення його «трирiчного заслання», як сам вiн оцiнював свiй перiод роботи в Середнiй Азiї.

Вчений звертався одночасно щодо цього питання в декiлька унiверситетiв. Про захист в центрi iмперiї, в СПб або Москвi, годi було й думати, але позитивну вiдповiдь вiн отримав з провiнцiї – з Казанського та Варшавського унiверситетiв.

Д.І. Яворницький для складання іспитів обрав Варшаву, оскiльки вiн змiг знайти там роботу чиновником при Казеннiй палатi, розмiрковуючи наступним чином: «Положим я получу i магістра, i доктора, а чи дадуть же менi кафедру, – це ще хто зна. А тут (у Варшавi) як не дадуть, то у мене i без того служба є. Як не дадуть менi кафедру, то я тодi подякую пана Рудченка i поїду собi туди, де менi Бог город укаже. Тольки поки мiнiстерством просвiщення управля Делянов , здається менi, я нiчого доброго не побачу на цiй працi.» (з листа Д. Мордовцеву. Лютий,1895 р.)

Вже в той же рiк в листi друга Г. Маркевича вчений пише: «Вместо Запорожья я очутился в столице ляхов Варшаве. В Варшаву я приехал ни больше, ни меньше, как с целью держать магистеркий екзамен и защититить диссертацию… К екзамену меня уже допустили, диссертацию мою (второй том «Истории запорожских козаков») приняли…»

Проте у Варшавi, хоча вчений і здав магістерські екзамени, захисту теж не відбулось.

СПРОБА 5.

В кiнцi того ж 1895 року теж до Д. Мордовцева вчений пише, що має плани читати лекцiї в Москвi, а захистити дисертацiю в Києвi у Володимира Антоновича i подати на захист «Вольностi запорозьких козаков». Плани залишились теж не реалізованими.

У 1896 роцi вчений переїжджає жити до Москви. За допомоги визначного росiйського iсторика В.Й. Ключевського вiн влаштувався приват-доцентом в найпрестижнiшому унiверситетi Росiйської iмперiї – Московському. Але сам життя в Москві вчений називає «Московським ярмом».

СПРОБА 6.

В цей час Д. Яворницький знов повернувся до думки захиститися в Казанi, оскiльки i в Московському унiверситетi через українофiльство його знову сприймали насторожено й вороже. Але i в Казанському унiверситетi, розглянуши магiстерську дисертацiю Д.I. Яворницького на засiданнi ради факультету 5 грудня 1897 р. бiльшiстю голосiв (вiсiм проти двох) не допустили до публiчного захисту.

З листiв 1898 року до друга видавця Кесаря Бiлиловського дiзнаємося, «Корш дуже прийняв моє горе через те, що мою дисертацiю не прийняли в Казанi. Вiн менi виявив усi iнтриги, якi велись супроти мене i назвав менi усiх моїх ворогiв. Тепер вiн от що каже: їде вiн до Петербурга за придсiдателя екзаменацiйної комiсiї i з тим, що хоче мене провести у петербурзькому унiверситетi. Тiльки це «саме найсекретне incognito». Вiн у мене спитав дозволення, i я здався на його розум. Хай що хоче, те й робе, а менi, iстинну правду тобi сказать, тепер аж байдужесенько, чи мені дадуть магiстра, чи не дадуть» – – це СПРОБА 7. Знову НЕВДАЛА.

СПРОБА 7

В 1900 роцi Дмитро Iванович пише до Львова, звертається до професора Михайла Грушевського, з питанням про можливiсть захисту дисертацiї при Львiвському унiверситетi, де М. Грушевський очолював кафедру української iсторiї. Вiн писав, що до захисту планує надати друге виправлене та доповнене видання першого тому його монографiї «История запорожских козаков», «по новим джерелам, що їх нiхто iз українських iсторикiв не бачив». А також вчений пише, що хотiв би пiсля захисту залишитись жити i працювати в Галичинi, «знайти собi тамечки яку-небудь працю у якiй-небудь гiмназiї».

Невiдомо, що саме вiдповiв професор М. Грушевський, але i у Львовi захист не вiдбувся.

СПРОБА 8

Натомiсть, навеснi 1901 року в Казанi таки ВIДБУВАЄТЬСЯ ЗАХИСТ дисертацiї Дмитра Iвановича Яворницького на ступiнь магiстра росiйської iсторiї. Це сталося 29 квiтня 1901 року при iсторико-фiлологiчному факультетi Казанського унiверситету.

За спогдами сучасників Д.І. Яворницький виступив з блискучим вступним словом, яке присутнi зустрiли бурхливими оплесками. Офiцiйнi опоненти вченого – професори Н.Смирнов, Н.Фiрсов та Д. Кiрсанов одноголосно вiдзначили велику наукову важливiсть дослiдження, наявність цiнних матерiалiв, але всi троє дорiкали Яворницькому за iдеалiзацiю козацтва та недостатньо критичне ставлення до джерел. Як свiдчить один з кореспондентiв того часу, Яворницький доволi успiшно захищався «находчиво обьясняя опонентам …нередко с чисто малороссийским юмором».

Диплом магiстра вчений отримав 27 лютого 1902 року.

Таким чином не тiльки здiйснився довготривалий шлях офiцiйного визнання Яворницького як вченого-iсторика, але й офiцiйного визнання його поглядiв на iсторiю козацтва.

Але захист дисертацiї не принiс вченому бажаної кафедри в унiверситетi. А кiлькiсть годин, що вiн викладав як приват-доцент в Московському унiверситетi, була мiзерною. Тому Дмитро Iванович прагнув розпрощатися з Москвою i переїхати в Україну, адже в Московському унiверситетi вiн не мiг розраховувати стати професором. Дмитро Iванович читав московським студентам «необов’язковий» курс з iсторiї Малоросiї та Запорожжя, що не давало можливостi йому здобути вчене звання професора.

Проте, в неофiцiйних колах вченого широко називали «паном професором», «шановним професором», «нашим професором», що свiдчить про його високий авторитет в українських iнтелектуальних колах.

Другу I. Рєпiну вiн пише в цей час: «Я по-прежнему нищий… Двадцать шесть томов (тобто книжок) трудов я напечатал, имею ученую степень магiстра русской истории, а мне нет того, что назвается служебным успехом. Працюй аж до згину, i немає нiкому дiла до тебе…»

Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ – АРХЕОЛОГ. Серед усіх напрямків багатогранної діяльності видатного українського вченого Д.І. Яворницького одне з найважливіших місць посідає АРХЕОЛОГІЯ. Але довгий час ця грань роботи науковця вважалася другорядною порівняно зі студіюванням Д.І. Яворницьким історії запорозького козацтва. Але це зовсім не так.

Творче життя Д.І. Яворницького припадає на час бурхливого розвитку і популярності археологічних досліджень у Російській імперії, коли археологією захоплюється немало представників дворянства, на землях яких і проводяться розкопки. Із середини ХІХ ст. у Росії формуються два головні Імператорські товариства – Російське та Московське. Дмитро Яворницький був авторитетним членом Московського археологічного товариства, близько дружив з його очільницею графинею П. Уваровою.

Пробудженням інтересу до археології молодий Д. Яворницький завдячував, безумовно, провідному захопленню свого життя – історії козацтва. Тому спочатку метою проведених розкопок було встановлення історичних попередників запорожців, що мешкали в південноукраїнських степах.
Захопившись археологією з усім запалом своєї душі, молодий археолог, ризикуючи здоров’ям, а іноді й життям, оскільки його під час розкопок неодноразово засипало землею, отримав вельми цікаві знахідки і зібрав власну цінну колекцію. Про них він писав:

«я лажу в Запорожьи уже три года подряд, производил там раскопки, вскрыв 24 могилы, нашел в них много разных вещей; с вещей поделал фотографические снимки … выкопал запорожца с усами, с чубом, с поясом, шапкой, графином с водкой, трубкой и пр.» (1884).

У цей же час відбулося знайомство, а потім і тривале спілкування в галузі археології з катеринославським аматором-археологом та власником багатої колекції старожитностей Олександром Миколайовичем Полем.

Вперше свої здобутки у колі професійних археологів Дмитро Іванович представив у 1884 році на VI Археологічному з’їзді в Одесі.

На той час у Російській імперії щорічні археологічні з’їзди були великою не тільки науковою, а й культурною подією. Вони відбувалися як на території Росії, так і в Україні: у Києві (1874, 1899), Одесі (1884), Харкові (1902), Катеринославі (1905) та Чернігові (1908). Про величність події говорить кількість учасників, наприклад, Одеського археологічного з’їзду: всього 485 чоловік, з них 237 українського походження та 9 іноземців.

До речі, під час підготовки до з’їзду молодому і починаючому археологові Д.І. Яворницькому, як фахівцю з теми козацтва, доручили організацію виставки запорозької старовини. Учений, взявшись відповідально за справу, склав список колекціонерів, запросив їх до участі та організував саму виставку. Одним з учасників виставки був О. Поль з його цінною колекцією.

Про блискучий результат виступів на з’їзді зрозуміло зі слів самого Д. Яворницького:

«прочел два реферата, к[ото]рые составили громкое имя мне. Газеты курят, графы, князья и профессора ищут знакомства. По совести сказать, я и не понимаю, почему т[а]к понравился другим» (з листа Я. Новицькому).

Для молодого вченого, який своєю працею пробивав дорогу в житті, вихід на загальноросійську наукову арену був великим життєвим успіхом. Багато значили для молодого дослідника і знайомства з «учёными и получёными знаменитостями», з якими він спілкувався на з’їзді.

По закінченні роботи Археологічного з’їзду Яворницький разом з іншими делегатами отримав можливість безкоштовної поїздки до Криму, що дозволило йому відвідати Севастополь, Бахчисарай, Ялту, Керч, Феодосію, Тамань і Сімферополь. Учений знайомиться зі старожитностями Причорномор’я. У цей час у його творчій свідомості відбувається народження археолога. В усі наступні роки кожного літа вчений проводить розкопки в українських степах і стає відомим серед громадськості як археолог.

Після переїзду Дмитра Івановича у 1885 році до Петербурга вчений багато працює у бібліотеках, знайомиться з розробками в археології Західної Європи.

Навіть мешкаючи за межами України, кожного літа він виїздив у археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною. Зокрема, у 1887 р. він разом зі своїм колегою Володимиром Тарновським здійснив подорож дніпровськими порогами, збираючи матеріали до своїх наукових студій.
У 1890 р. він видав «Публичные лекции по археологии России», аналогів яким у тогочасній археологічній науці Російської імперії ще не було. Значна частина лекцій побудована на розкопках Д.І. Яворницького в українських землях. Ці матеріали вчений пропагував у своїх лекціях у навчальних закладах Петербурга. (книга доступна за посиланням https://archive.org/…/20191118…/page/n17/mode/2up)

Під час перебування в Середній Азії у 1892–1894 рр. Д.І. Яворницький знайомиться з місцевими старожитностями та створює «Путеводитель по Средней Азии в археологическом и историческом отношении от Баку до Ташкента» (Ташкент, 1893). За цю працю вчений отримав орден св. Станіслава ІІІ ступеня.

Коли Д.І. Яворницький очолює Катеринославський історичний музей, починається новий плідний етап у його житті та діяльності, у тому числі археологічній.

Деякі факти про Яворницького-археолога:

Д. Яворницький деякий час був навіть більш відомим як археолог, ніж історик. Відомість прийшла після VI Археологічного з’їзду, на якому 28-річний вчений організував виставку запорозької старовини. Про це він написав другові етнографу Я. Новицькому:
«Прочитав два реферати, які склали гучне мені ім’я. Газети курять, графи, князі та професори хочуть познайомитись. По совісті сказати, я і не розумію, чому так сподобався іншим…»
Був дійсним членом престижних на той час Московського та Російського імператорських археологічних товариств.
Читав лекції з археології. Видана ним у 1890 році збірка «Публічні лекції з археології» не мала аналогів у тогочасній археологічній науці Російської імперії.
Захоплення археологією стало приводом знайомства та дружнього спілкування Д. Яворницького з катеринославським археологом-аматором Олександром Полем.
За власними словами вченого, брав участь у розкопках понад сотні археологічних пам’яток на території Харківської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Таврійської губерній, Туркестанському генерал-губернаторстві.
Надихнув до захоплення археологією інших, у тому числі жінок: Анастасію Карцову вважають першою українською жінкою-археологом. Відомі археологи – учні Д. Яворницького: П. Козар, В. Грінченко, А. Добровольський, П. Смолічев, Т. Тесля, Т. Кіранов, М. Рудинський, О. Бодянський та ін.
Під час розкопок неодноразово травмувався, отримав переломи й хронічні хвороби, а одного разу був засипаний і втратив свідомість. Коли прийшов до тями – над ним уже «читали заупокійні молитви».
Здійснював розкопки на території Харківської, Катеринославської, Полтавської, Херсонської, Таврійської губерній, у Туркестанському генерал-губернаторстві.
Автор першого археологічно-історичного путівника до Середньої Азії від Баку до Ташкента, за який вчений отримав орден Бухарської золотої зірки та Станіслава ІІІ ступеня. Д. Яворницький його створив під час перебування в Середній Азії у 1892–1894 рр. Сам учений свій азіатський період життя називав «засланням» через його погляди на козацтво, які значно відрізнялися від імперських.
Д. Яворницький ініціював створення першого археологічного музею в Самарканді. Самаркандський музей старожитностей відкрився у 1896 році, вже після від’їзду вченого із Середньої Азії. Він існує й досі та є одним з найстаріших у тому регіоні.
Впродовж життя Дмитро Яворницький зібрав цікаву приватну колекцію, у тому числі археологічну, яку подарував Катеринославському обласному музею ім. О. Поля, коли отримав пропозицію його очолити.
Учений очолював 31 рік музей у Катеринославі, який завдяки йому був передусім історико-археологічним, зберігаючи одну з найбільших археологічних колекцій в Україні.
За ініціативи та сприяння Д.І. Яворницького Катеринослав у 1905 році став столицею престижної науково-культурної події Російської імперії – ХІІІ Археологічного з’їзду. По закінченні з’їзду багатий і різноманітний матеріал з історії краю поповнив новостворений музей імені О. Поля й зробив його найбагатшим серед подібних обласних музеїв.
Д. Яворницький став фундатором найбільшої колекції кам’яної пластики, збираючи, а часто й рятуючи, у катеринославському музеї так званих «кам’яних баб».
Проводив розкопки і на території нашого міста – у сучасному парку ім. Шевченка, Севастопольському парку, на Огріні.
Д.І. Яворницький домігся проведення однієї з найбільш масштабних у світовій археологічній практиці експедицій на місці майбутнього Дніпрогесу. Це Дніпробудівська археологічна експедиція (1927–1932 рр.). Перед затопленням Дніпрових порогів було врятовано понад 40 тисяч старожитностей, які поповнили фонди українських музеїв. Тоді ж зусиллями експедиції було віднайдено один із найбільших скарбів у Східній Європі – Вознесенський скарб, у складі якого відомий срібний орел хана Аспаруха.

Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ – ПЕДАГОГ

Відомий більше як історик, музейник та археолог, Дмитро Іванович Яворницький був талановитим педагогом. Харизматичний неперевершений популяризатор історії він на десятиліття запам’ятався своїм слухачам та студентам як блискучий лектор.

Вчений по життю належав до тієї категорії людей, які горять самі і вміють запалювати інших. Перш за все любов’ю до історії України. Його дуже нелегка кар’єра викладача – цьому підтвердження.

Закінчивши історико-філологічний факультет Харківського університету у 1882 році, Д. Яворницький мав йти вчителювати до гімназій або ліцеїв. На той час, як правило, перед призначення на посаду, викладач мав продемонструвати свої здібності, і лекційні, і педагогічні, прочитавши пробні лекції.

Задля отримання посади викладача гімназії, випускник Яворницький теж прочитав пробні лекції, вони були настільки змістовними і яскравими, що за рішенням Ради університету його було залишено стипендіатом університету для підготовки до професорського звання.

Але в університеті йому рекомендували замінити тему дослідження – замість майже забороненої теми козацтва вивчати Фінляндію. Молодий історик відмовився це зробити, бо вже закохався в історію запорожців і мріяв «дізнатись правду про них і ту правду світові розповісти».

Його за це не тільки позбавили стипендії, а й оголосили «політично неблагонадійним сепаратистом та українофілом».

Так надовго закрився шлях Д. Яворницького до викладацької діяльності в університетах та захисту дисертації.

Але в навчальних закладах середньої ланки молодий історик знайшов роботу: він викладав у Харкові спочатку в 3-ій чоловічій гімназії, а потім – у жіночій гімназії Н.Я. Григорцевич, давав приватні уроки з історії.

Через звинувачення у неблагонадійності та заборону викладати, Д.І. Яворницький у тридцятирічному віці був змушений залишити Харків і шукати роботу в столиці – Санкт-Петербурзі, де була велика кількість вихідців з України – «петербурзьких українців», як вони себе називали, і один одного підтримували.

Саме педагогічний талант та хист оратора й лектора допомогли бідному молодому історику Яворницькому у серпні 1885 року отримати роботу в одному з найбільш престижних навчальних закладів столиці – Миколаївському інституті шляхетних дівчат.

На той час знайти роботу було дуже нелегко.

Про це Дмитро Іванович пише приятелю: «Я все бігав по Петербургу та шукав уроків, і таки знайшов. Почув, що у Миколаївському інституті шляхетних дівчат є вільна вакансія по предмету історії, і я висуваю свої права. Мені кажуть, що є вже вісім претендентів, і що місце можна зайняти лише по конкурсу». Нікому невідомий молодий викладач з України на конкурсі «був зустрінутий вороже і з недовірою».

Але, на конкурсі відбулось неймовірне, Д. Яворницький написав про це так: «Після двох лекцій про мене заговорили трохи чи не в усьому педагогічному світі Петербурга. Лекціями я точно, скажу не хизуючись і анітрохи не перебільшуючи, справив величезний фурор, зміг зачарувати і самого міністра, і директрису, і двох придворних дам, бувших в той час, і інспектора інституту, і навіть всіх дівчат…хто слухав мене в Одесі або в Харкові, тому у це легко повірити».(з листа до Г. Маркевича серп. 1885 р.)

Дійсно, конкурсну комісію очолював сам міністр освіти І.Д. Делянов, противник всього українського, консерватор, який виступав проти прийняття до гімназій та вищих навчальних закладів людей нижчих станів.

Про свою бесіду з міністром в притаманній Д. Яворницькому жартівливо-саркастичній формі він написав в листі до видавця «Київської старовини» Ф. Лебединцева:

«Я прочитав дві лекції, від яких Делянов прийшов у неймовірне захоплення. Я зачарував цього дурня так, що він пророчить мене навіть в університет. Чомусь він зупинявся все на тому, що я малорос.

«Так Вы малоросс?» − «Малоросс, Ваше Высокопревосходительство!»– «Где же Ваша родина?» – “Харьковская губерния, Змиевский уезд, хутор Яворницкий. Дед мой был дворянин, а отец перешел в сословие духовних». «А у кого Вы остановились в Петербурге? А есть ли у Вас деньги? А как велика Ваша библиотека?»… «Вы будете у нас в большом ходу».

Так закінчив свої розпитування міністр.» (з листа від 27.08.1885 р.)

В Санкт-Петербурзі Дмитро Іванович також викладав у приватній гімназії М. Стоюніної, другому кадетському корпусі, театральному училищі, давав приватні уроки.

Про те, що уроки історії Д. Яворницького справляли на його учнів незабутнє враження, ми розуміємо з листів деяких з них.

Наприклад 16-річна Анастіасія Бізюкіна, яка навчалась в гімназії Стоюніної, писала вченому в листах, що він «…учитель, впервые возбудивший во мне интерес к истории прекрасным преподаванием », «Ваши уроки истории незаменимы: вы так живо, картинно рассказываете, перенося фантазию в далёкий, древний мир». Про талант вченого як викладача свідчить і те, що під впливом його розповідей про «Малоросію» та козацтво, ця юна псковська дворянка не тільки навчилась читати українською, вишукуючи в книгарнях Петербурга книги з української історії, а й написала декілька віршів на…козацьку тематику. А також вона написала історичне оповідання «Маруся Сагайдачна», де переповіла факти особистого життя гетьмана, доповнила своїми творчими фантазіями його стосунки з дружиною Марусею.

Але проукраїнські лекції та уроки молодого історика та його вміння впливати на «юні серця молоді» не залишились непоміченими тим же міністром народної освіти І. Деляновим.

Спочатку влітку 1887 року він таємним листом порадив попечителеві Санкт-Петербурзького навчального округу І. Новікову позбавити Д. Яворницького викладацької роботи. А в 1891 році видав наказ, яким Д. Яворницькому у категоричній формі було ЗАБОРОНЕНО викладати в навчальних закладах “ЗА ТЕНДЕНЦІЙНЕ ВИЯВЛЕННЯ В ЛЕКЦІЯХ АНТИПАТІЇ ДО МОСКОВСЬКОЇ ІСТОРІЇ Й УРЯДУ І ПРИСТРАСТЬ ДО ІСТОРІЇ МАЛОРОСІЇ”! Зазначалось, що його лекції «плохо влияют на юные сердца молодежи». Малось на увазі, що вони були по своїй суті антиімперськими та занадто демократичними.

Так вдруге обірвалась викладацька кар’єра Д. Яворницького через любов до козацтва та до України, тепер вже за наказом самого міністра, що не залишало надій на її продовження.

Дмитро Іванович у розпачі звертався до друзів за допомогою, шукав місце викладача в Україні.

В листі до полтавського друга Григорія Маркевича він пише: «Становище моє більше ніж сумне: грошей ні копійки, уроків – жодного, ще й здоров’я вкрай погіршилось. .. Якби у Вас знайшлось 5, навіть 3 уроки в Інституті за моєю спеціальністю, історії або словесності й літератури, я би Вам глибоко і безкінечно був вдячний; скажу більше: Ви би врятували мене від неминучої загибелі в Петербурзі.»

Але влаштуватись в Україні ніде не вийшло, і вчений був змушений на три роки уїхати до Середньої Азії чиновником для особливих доручень, потім так саме служив чиновником у Варшаві, у тільки у 1996 році за сприяння історика В. Ключевського він зміг повернутись до викладацької діяльності, нарешті влаштувавшись приват-доцентом у вищому навчальному закладі – найпрестижнішому Московському університеті.

Для отримання посади він прочитав теж дві вступні(пробні) лекції, перша – «Главнейшие моменты в истории запорожских казаков» була прийнята позитивно, а «студенти аж на три лади хлопали».

На другу же вчений довго не міг зібрати комісію, про це він неймовірно емоційно та «колоритно» написав найближчому другові того періоду Кесарю Білиловському:

«…щодо моєї лекції про Литву та Польщу, то я її і досі не казав, бо ніяк не соберу до себе московських сракочосів: то тому гаспиду ніколи, то тому іродові нема часу. Та так ходив – ходив та й плюнув. Лекція давно уже у мене написана, давно і переписана, а у тих проклятих сракочосів все ніяк не найдетця свободного часу, щоб зібратись та вислухать бідолаху запорожця, забравшегося в вонючу Москву між душегубців і живодьорів. Я к цим паскудам не причисляю тілько Хведора Корша. То добра душа, тип настоящого вченого чоловіка…» (з листа від 2.11.1896)

Але зрештою і ця лекція була прочитана, про що Дмитро Іванович радісно повідомив друга Кесаря: «Голубчику мій, послідня моя лекція пройшла благополушно, і я тепер принятий в число ученої собратії Московського університету».

До речі, текст прочитано їм першої пробної лекції “Главнейшие моменты в истории запорожских казаков” був надрукований у одному з найпрестижніших в Росії щомісячних літературно-політичних журналів «Русская мысль» (1897, книга І, стор. 99-115)

Д. Яворницький читав в університеті археологію та історію малоросійського козацтва. Як викладач він користувався великим успіхом серед студентів. Маючи природний дар слова, приємний лекторський голос, вільно володіючи матеріалом, він читав лекції змістовно і цікаво, з великаю емоційною наснагою. Лекції Яворницького студенти слухали з захопленням, часто вони закінчувалися оваціями, а лектора, бувало, виносили з аудиторії на руках.

Але і в Московскому унiверситетi через українофiльство його сприймали насторожено й вороже, перешкоджали захисту дисертації, виникли цілі «інтриги ворогів». Все це дуже болісно переживав Яворницький: «Скажу тобі ще от що: тепер у мене буває на лекції чоловік півтораста студентів… істину правду тобі сказать, тепер аж байдужесенько, чи мені дадуть магістра, чи не дадуть. Байдуже мені й те, що мене тепер мої студенти кожний раз провожають із аудиторії з палкими аплодисментами. Колись це мені за радощі було, а тепер…»

ТИМ НЕ МЕНШЕ, НАВІТЬ В УМОВАХ ІМПЕРСЬКОЇ ЦЕНЗУРИ, ПРИ МОСКОВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ Д.І. ЯВОРНИЦЬКИЙ МАЙЖЕ ДЕСЯТЬ РОКІВ ЧИТАВ ЯВНО ПРОУКРАЇНСЬКІ ЛЕКЦІЇ ПРО ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО, ІЗ ПРИТАМАННИМ ЙОМУ ВМІННЯМ ЗАПАЛЮЮЧИ СВОЇМИ УКРАЇНОФІЛЬСЬКИМИ ІДЕЯМИ І СОТНІ СТУДЕНТІВ!

Останній прочитаний ним курс був “Епоха гетьмана Богдана Хмельницького”

Все це негативне ставлення змушувало вченого постійно думати про переїзд в Україну. Він звертався до різних своїх українських друзів та знайомих з проханням підшукати йому роботу викладачем і в Києві, і Полтаві, і в Чернігові, і, навіть, на Галичині.

В 1900 році він звертається листом до відомого історика, львівського професора Михайла Грушевського з проханням сприяти захисту його дисертації у Львові, з тим, щоб потім «зостатись у Галичині, знайти собі тамечки яку-небудь працю у якій-небудь гімназії».

Але спроби влаштуватись в Україні викладачем не увінчались успіхом.

Зате хоч і ціною величезних зусиль і тільки з дев’ятої спроби, Д. Яворницькому у 1901 році в Казанському університеті таки вдалось захистити дисертацію на ступiнь магiстра росiйської iсторiї зі своїми поглядами на козацтво. Захист пройшов теж не без критики та нападів опонентів, від яких вчений, як згадували сучасники, з притаманним йому українським гумором ….віджартувався.

Але це не особливо покращило матеріальний стан Д. Яворницького. У 1901 році до друга Іллі Рєпіна він пише: «Я по-прежнему нищий и существование моё поддерживаю жалкими уроками в Строгановском училище, получая 52 рубля в месяц…Двадцать шесть томов трудов я напечатал, имею учёную степень магистра русской истории, а всё мне нет того, что называется служебным успехом. Працюй аж до загину, и нема нікому діла до тебе…»

В 1902 році Д.І. Яворницького запросили на посаду директора щойноствореного Катеринославського музею. І хоча вчений доклав немало зусиль, щоб музей на честь Олександра Поля був створенний, власне він і ініціював та просував цю ідею серед знайомих небайдужих катеринославських діячів, але переїзд до неуніверситетського губернського провінційного міста Катеринослава значив відмову від кар`єри науковця в університеті. Тому, хоча Дмитро Іванович і прийняв пропозицію в Катеринославі, але ще два роки не поривав зв’язків із Московським університетом, беручи тривалі відпустки та дослідницькі відрядження.

Коли навіть Д. Яворницький залишив викладацьку діяльність, суцільно зосередившись на музейній роботі як директор, його продовжували називати «паном професором», «шановним професором», «нашим професором», хоча без викладацької діяльності це було, скоріше, визнанням високого наукового авторитету та проявом поваги.

У Катеринославi, який мав лише один вищий навчальний заклад – Вище гiрниче училище, блискучий оратор i лектор Д.I. Яворницький хоча і не викладав, але не полишав лекцiйну діяльність. З власної ініціативи він читав лекції в рiзних освiтнiх та культурних установах: Катеринославському комерцiйному училищi, в Катеринославськiй «Просвiтi», почесним членом якої був обраний вчений.

До речі, лекції Д.І. Яворницький читав українською мовою, подаючи гарний приклад іншим членам товариства, викладачам та лекторам.

Справжнім професором Дмитро Іванович став тільки у 1918 році, коли, нарешті, було засновано перший Катеринославський університет в період Гетьманата Скоропадського.

Викладацькій діяльності в університеті вчений віддався зі всім запалом, не зважаючи на похилий вік та проблеми із зором.

І знову до друга Кесаря Білиловського Дмитро Іванови пише:

«..Оце усе читав лекції по-українськи аж чотирьом курсам, а швидко розпочну читати в місцевому університеті, куди мене вибрали професором по катедрі історії місцевого краю і Запорожжя. Трохи запізно вибрали, та уже нічого робити, треба читати, бо люду ученого на нашій Україні дуже мало, та й ті, які єсть, більш лаютця та гризутця, а не читають лекції. Читав би я залюбки навіть на два фронти, в Катеринославі і в Полтаві, куди мене теж тягнуть, та ото горе моє, що я бачу тільки одним оком…» (з листа від 6.08.1918 р.)

Зі встановленням влади більшовиків Катеринославський університет було реорганізовано в Інститут народної освіти (ІНО),. в ньому була створена кафедра історії України, очільником якої став професор Д.І. Яворницький, читаючи авторський навчальний курс «Історія місцевого краю».

Але викладав він недовго, вже у 1924 році через недостатню «політичну лояльність» до більшовицької влади, скоріш за все вченого попросили відмовитись від відкладання «за власним бажанням».

У політзвіті з ІНО значиться промовиста характеристика на Д.І. Яворницького: «Еварницький Д.І. Професор. Українознавство. За ідеологією чорносотенець. Запропонований до заміни…»

Але професор Д. Яворницький був надзвичайно авторитетним і досвідченим істориком, яких і так було вкрай мало в Катеринославі, він цінувався Всеукраїнською академією наук, у 1924 році був обраний її членом-кореспондентом.

І тоді вже від АН під керівництвом ученого була створена науково-дослідна кафедра українознавства, яка проіснувала до 1930 року при Катеринославському (з 1926 р. – Дніпропетровському) історично-археологічному музеї.

Професор Д.І. Яворницький завжди із задоволенням працював із молоддю, не обмежуючись суто проведенням лекцій.

Він започаткував гурток з охорони природи, пам’яток минувшини та вивчення флори і фауни місцевого краю. Гурток Д.І. Яворницького викликав великий інтерес у студентів. Відомий геоботанік та еколог О.Л. Бельгард, згадув, як студентом відвідвав цей гурток, особливо запам’ятались лекції професора «Історичні місця на Дніпрових порогах». «Це були, власне, не звичайні лекції, а невимушені бесіди, які вчений проводив так, що нібито він сам був свідком і учасником давніх подій минувшини».

Також Дмитро Іванович, який був фольклористом і етнографом залучав студентів до збору української етнографічної спадщини.

Зі спогадів Миколи Костюка, який був близьким родині Яворницьких: «Виступаючи перед студентами з лекцією про народну творчість, професор наприкінці проспівав: «Ой у полі могила з вітром говорила», а потім звернувся до своїх вихованців, які вирушали на канікули: «Слухайте, голубчики! От ви зараз роз’їдетесь по всій Україні, побачите добрих старих людей, які багато знають пісень, різні прислів’я, приказки, приповідки – записуйте їх, а як повернетесь у Дніпропетровськ, занесіть свої зошити до мене. Дуже буду вдячний вам»

В 1929 році Д.І. Яворницького обрали академіком АН УРСР, але в цей час, ймовірно, він вже не викладав.

З посиленням сталінських репресій на початку 1930-х, влада вже не допускала вченого до викладацької діяльності, а в 1933 році його було репресовано, газети написали, що «розвінчане націоналістичне кубло, на чолі якого стоїть академік Д. Яворницький».

На щастя, старенького вченого не заарештували, але тримали під наглядом до кінця життя.

Останні спогади по присутність вченого серед студентів залишив журналіст і письменник Ю.С. Семенко, який у 1937 році був студентом-першокурсником Дніпропетровського державного університету. Він згадував, що на урочистому відкритті першої лекції на філологічному факультеті (звичайно, з марксизму-ленінізму) за столом серед викладачів сидів і академік Д.І. Яворницький.

І тоді вчений залишився вірним своїм переконанням – він не цитував К. Маркса або В.І. Леніна, а нагадав студентам Шевченкове:

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте!

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь! ..»

Свій короткий виступ академік закінчив українськими прислів’ями про освіту і науку: «ЧОГО В МОЛОДОСТІ НАВЧИШСЯ, ВСЕ ЖИТТЯ БУДЕ ЗНАХІДКОЮ!» та

«ДЕ ГРАМОТНІ ЛЮДИ – ТАМ БІДИ НЕ БУДЕ!»

Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ — ЛІТЕРАТОР

Дмитро Іванович Яворницький відомий насамперед як учений, історик запорозького козацтва (а ще, звісно, етнограф, фольклорист, археолог, лексикограф, директор та фундатор музею, громадський та культурний діяч), і на тлі його досягнень у сфері історичної науки інші видаються менш значними. Незаслужено оминається і літературна спадщина Д. Яворницького — як прозова, так і поетична.

Дмитро Іванович був автором низки прозових творів — повістей «Наша доля — Божа воля» (мала два видання — 1901 та 1905 року), «У бурсу! У бурсу!», «Поміж панами», «Драний хутір», «Русалчине озеро», «Де люди — там і лихо», «Три несподівані стрічі», «Славний боян Хома Провора», «Христос у серці чоловіка», «Добрий пастир», «Сповідь душі баби Палажки Хотюнки». Вони публікувалися в період з 1900 до 1920 року у різноманітних виданнях («Київська старовина», «Дніпрові хвилі», «Споживач», «Рідний край», «Кооперативне життя», «Рада», «Розвага») та фрагментарно були вміщені у шкільній читанці І. Труби «Стежка додому» (1918 рік).

У своїй літературній творчості Дмитро Іванович звертався до творів видатних українських письменників — Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, М. Гоголя (якого вважав саме українським письменником), Олени Пчілки та інших. Та у той же час Яворницький намагався сформувати свій власний художній стиль. Наприклад, коли Дмитро Іванович надсилав Євгену Чикаленку свій роман «За чужий гріх» для «критики», і останній пропонував скоротити його, то Дмитро Іванович не погодився. Втім, згодом у листі до В. Науменка він пише:

«Оце ж я знову передивився усього мойого рукописа „За чужий гріх” і знову виправив його, де треба. Ви вбачите самі, що чимало таки викинув із того, що мені Єв. Харл. Чикаленко підкреслив. Але всього я викинути ніяк незгожуюсь, наприклад, описання природи я ні за що не викину і Ви тутечки даремне мені нагадуєте про Чехова та про Горького. Нехай собі Чехов буде Чеховим, Горький — Горьким, а я буду самим собою. Не можна ж і мені, через того Чехова та Горького, губити свій вид. Так оце, коли хочете, друкуйте, а не хочете, верніть, спасибі Вам, назад мій твір, то нехай він у мене ще полеже до щасливого часу» (лист від 16.10.1904).

Також Дмитро Іванович відстоював свої права на «авторський» правопис, у якому активно використовував слова, які планував долучити до видання власного «Словника української мови». Так, у тривалій роботі над повістю «Наша доля — Божа воля» (ще під її першою назвою «Максим Вітряк»), яку Яворницький присвятив своєму другу Кесарю Білиловському, йому ж він писав наступне:

«…Слухай сюди, друже мій єдиний: якщо тобі доведеться друкувати мого „Вітряка”, то я тебе прошу не переміняти моє правописання і друкувати так, як я пишу, а не так, як ти пишеш: „воно діється”, я пишу: „воно дієтця”; ти пишеш: „треба довідатися”, я пишу: „треба довидатця”. Так, як я пишу, писав Квітка, писав і Шевченко, пише і Щоголев, так нащо ж його вигадувати новину? Я тебе прошу не переміняти мене у цім, або ти мене так уразиш, що мені гидка і праця моя стане. Така у мене уже натура» (лист від 24.02.1898).

Іван Нечуй-Левицький написав рецензію на опубліковану повість, в якій також відмітив лексикографічну складову твору:

«…Повесть написана очень чистым народным языком, и в ней встречается много южно-украинских слов, ещё никем не записанных, которые послужат к обогащению украинского словаря».

Подібна ситуація склалася і з романом «За чужий гріх» — Дмитро Яворницький працював над ним тривалий час, періодично закидаючи рукопис, постійно шукаючи рецензентів серед друзів і знайомих, які, за збігом обставин, саме в цей період не мали змоги повноцінно приділити увагу книзі. Зрештою, свій відгук лишив громадський діяч та представник «петербурзьких українців» Петро Стебницький (спершу Дмитро Іванович звернувся до Кесаря Білиловського, якого в питанні літератури вважав авторитетом, потім — до Петра Саладилова, але обидва не змогли приділити твору достатньо уваги, та рукопис потрапив до Стебницького):

«Силу Вашого таланту — і велику силу — я бачу в мові, в тій умілості, з якою Ви користаєтесь скарбницею народньої лексики, живою криницею народнього слова… Я певний, що колись виривки з вашого твору будуть заведені по українських школах у хрестоматії, як взірцеві».

Але, окрім схвальних відгуків, твори Д. Яворницького зазнавали і критики, на яку автор, як ми дізнаємося з листів, реагував досить гостро. Так, після виходу критичної статті на повість «Наша доля — Божа воля» Дмитро Яворницький навіть покинув роботу над романом «За чужий гріх». Ось що він писав Борису Грінченку з цього приводу:

«Що до мого оповідання „За чужий гріх”, то я його останні часи зовсім покинув: ніяк воно мені не подобається. Дедалі — я все більше і більше бачу, що у мене ані на що нема хисту, і хисту, і кебети. А ще після того, як я вичитав рецензію на мій твір С. Р. в „Руських ведомостях”, я зовсім упевнивсь, що у мене ані крихти немає талану літерата. Через те і не маю охоти братися за оповідання та кінчати його» (лист від 24.08.1902 року).

Та широкий загал, навпаки, приймав твори Д. Яворницького схвально. Та ж повість «Наша доля — Божа воля» в 1905 році, трохи перероблена, була видана знову, вже в Катеринославі, в типографії губернського земства. Роман «За чужий гріх» був виданий там само у 1907 році. Книги, до речі, мають подібне оформлення — синьо-червоний вишитий візерунок (до оформлення та видання книг мав пряме відношення просвітянин, а згодом — працівник музею ім. О. Поля Трохим Романченко). А ще у книзі «За чужий гріх» вміщено портрет Д. Яворницького, тиражований з офорту, виконаного Василем Мате за сприяння Іллі Рєпіна, і коли Д. Яворницький надіслав екземпляр книги І. Рєпіну, то художник був вражений офортом і запитав, хто його автор, на що Дмитро Іванович відповів, що саме завдяки Рєпіну вчений і має цей офорт.

Протягом роботи над романом Дмитро Яворницький також пише замальовки сатиричної повісті «Поміж панами».

Кожен твір Яворницького-літератора має певний масив біографічності, але ступінь її різний. Більш детально про це можна прочитати у статтях Наталії Василенко (є у вільному доступі).

Останнім часом з усієї художньої спадщини Д. Яворницького перевидано роман «За чужий гріх» та збірку прозових творів із тією ж назвою, до якої увійшли роман «За чужий гріх», повісті «Наша доля — Божа воля», «Поміж панами».

Даємо посилання на електронні варіанти творів Д. Яворницького для ваших вихідних:
http://irbis-nbuv.gov.ua/dlib/item/0002338
https://archive.org/details/yavornytsky9

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ ВІДКРИВ СВІТОВІ ПЕТРИКІВСЬКИЙ РОЗПИС!
На сьогодні Петриківський розпис є перлиною народного мистецтва України.
З 2013 року його занесено до Списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Але маловідомим залишається той факт, що саме історик та етнограф Дмитро Іванович Яворницький був першим науковцем, який розпочав збирання, зберігання та популяризацію цього виду народного мистецтва.

Перші документальні згадки про матеріальну культуру села Петриківка з’являються ще в середині XVIII ст. Ужиткові предмети, розмальовані специфічними яскравими візерунками, місцеві майстрині продавали під час ярмарків, які відбувалися у селі. Але протягом тривалого часу безпосередньо сам розпис ніхто не виділяв окремо як мистецтво та, відповідно, не досліджував.

Д. І. Яворницький під час підготовки до проведення ХІІІ Археологічного з’їзду 1905 року активно досліджував територію губернії, особливу увагу звертав на церковні реліквії козацької доби. Вчений неодноразово відвідував і село Петриківку, де у місцевій церкві відшукав цінні предмети. І саме у цьому селі він побачив цікаві розписи, зроблені народними майстринями. Деякі речі з цим розписом відібрав для музею імені О. Поля — скриню, піч, шкатулки, ложки тощо. Тим самим він розпочав дослідження, збирання, зберігання та популяризацію цього виду народного мистецтва.

Цікаво, що про Петриківський розпис довгий час не знали інші відомі на той час етнографи.
Наприклад, відомий етнограф Федір Вовк у своїй праці «Студії з української етнографії та антропології» не згадує про Петриківку Новомосковського повіту, хоча надає інформацію про настінні розписи Поділля та Гуцульщини.

Федір Вовк, відвідавши музей у Катеринославі на початку 1910-х рр. та оглянувши багату етнографічну колекцію, після спілкування з директором Д. І. Яворницьким отримав чудові зразки Петриківського розпису та забрав їх із собою до Російського музею Олександра ІІІ у Петербурзі, де був хранителем етнографічного відділу.

Дмитро Яворницький, навпаки, звертав увагу на подібні прояви народної творчості. Він наголошував на важливості розвитку етнографії, створення етнографічних музеїв та збереження старожитностей, чітко визначаючи проблеми, які має ця галузь:

«У нас етнографічні музеї — дуже рідке явище. Рідке, перш усього, через те, що для того треба великі кошти; по-друге, через те, що у нас небагато є таких людей, які цікавляться життям простих людей; а по-третє, і через те, що у нас дуже мало таких учених особ, які спеціально присвятили себе етнографії».

У 1911 році молода художниця Євгенія Евенбах приїхала на канікули з Петербурга, де навчалася в Імператорському товаристві заохочення мистецтв у Миколи Реріха.
В Обласному музеї ім. О. М. Поля вона робила замальовки з експонатів у залах. Її помітив директор Д. І. Яворницький, і вони познайомилися.

Дізнавшись, що молоду художницю зацікавили речі, розписані Петриківкою, Дмитро Іванович запропонував їй відрядження від музею задля подорожі до сіл з метою здійснення замальовок народних настінних розписів. Так вона відвідала Мишурин Ріг та Лоцманську Кам’янку.

А у 1913 році Євгенія Евенбах приїхала вже від Російського музею, де почала працювати, з метою створення замальовок народних настінних розписів. Цього разу, за порадою Дмитра Івановича, вона відвідала Петриківку, яка її вразила. Там художниця познайомилася з Тетяною Патою, однією з найвідоміших майстринь Петриківського розпису. Вона скопіювала розписи коминів, зроблені Патою, на кальці й вивезла їх до Катеринослава та Петербурга, де після цього неодноразово виступала з доповідями про петриківських майстрів живопису. Саму ж Тетяну Пату Євгенія Евенбах запрошувала до Петербурга, але та відмовилася.

Після цього відбулося знайомство Тетяни Пати з Дмитром Яворницьким, який усіляко підтримував та популяризував її творчість.
Неодноразово Тетяна Пата приїздила до Катеринослава. На замовлення музею у 1924–1925 роках вона створила ескізи килима (панно), рушників та два ескізи розпису коминів, що нині зберігаються у фондах музею.

До речі, кахельна груба печі у приватному будинку самого Дмитра Яворницького також була розписана петриківським розписом Тетяною Патою, але, на жаль, цей розпис до наших днів не вцілів.

Загалом, як зазначав Дмитро Яворницький, на 1923 рік різних зразків виключно декоративного розпису у музеї налічувалося більше тисячі.

На фото: Тетяна Пата та Євгенія Евенбах. Зразки мальовок початку ХХ ст. з фондів ДНІМ (автори Є. Евенбах та Т. Пата).

Дмитро Яворницький та діяльність музею

На момент свого відкриття у будівлі комерційного училища 6 травня 1902 року, Обласний музей імені О.М.Поля складався усього з трьох відділів: археологічного, нумізматичного та природно-історичного. Земство, яке активно опікувалося питанням створення музею, втім, прагнуло створити не історичний музей, а насамперед природничо-історичний та сільськогосподарський. Зрештою, після тривалого «виношування» цієї ідеї, було прийняте рішення про відкриття історико-природничого музею з ботанічним садом.

Але сталося не так, як планувалося. Хоча Катеринославське наукове товариство (зокрема, в особі хіміка та ординарного вчителя Катеринославського вищого гірничого училища Венедикта Курилова) продовжувало опікуватися саме природничим та сільськогосподарським напрямком розвитку музею, спеціалістів цієї сфери критично не вистачало. А сам поділ музею на всього лише три відділи виявив свою невідповідність реаліям фактично одразу після створення. Про це ми дізнаємося з листа В.Курилова до Д.Яворницького (від 1.12.1902 року): «…Есть еще одна сторона дела, кроме Ваших коллекций и коллекций Антонович-Мельник, в музее довольно много случайных предметов. Мне казалось, если бы Вы приехали немедленно, наняли бы себе помощника-заведующего, перевезли музей и разобрали, что мы имеем…».

Дмитро Яворницький активно зайнявся цією справою. Тим більше, що вже на кінець 1902 року почалася підготовка до проведення ХІІІ Археологічного з’їзду, активно йшов пошук та відбір експонатів. У 1904 році в музеї було офіційно започатковано церковний відділ, а після археологічного з’їзду у 1905 році до музею надійшли численні колекції, що експонувалися на ньому, і це почасти спонукало до створення відділу етнографії (його зібрання активно поповнювалося разом з археологічними розкопками та розвідками).

Ще до проведення Південноросійської кустарної, промислової та сільськогосподарської виставки, предмети з якої мали б перейти до фондів музею, виявилося, що для них просто не знаходилося місця – у музеї було понад 10 000 експонатів. Автори деяких статей навіть зазначають, що ці предмети зберігали у спеціально знятих квартирах, поки вирішувалося питання про будівництво другого корпусу музею.

На момент створення Обласного музею ім. О.М.Поля у його фондах було до 5000 експонатів, але завдяки постійному клопотанню Дмитра Яворницького, його особистим зв’язкам та внескам, зібрання музею зростало дуже швидкими темпами: основу музею склала колекція самого Яворницького та колекція Катерина Мельник-Антонович (друга дружина В.Б.Антоновича була істориком та археологом), у два етапи Ольгою Поль було передано колекцію її покійного чоловіка (у 1905 та 1912 роках), було знайдено та передано предмети з Громадського музеуму («фабрівського» музею), Яків Левенсон передав цінні предмети та живопис з власної колекції, Г.Алексєєв віддав музею частину особистого архіву та цінностей зі свого маєтку, надійшли до музею цінні предмети, що належали Г.Проніну та ін. Разом з тим постійно відбувалася закупівля експонатів, державні установи також не лишалися осторонь, передаючи цінності музеєві.

Саме завдяки директорові у музеї почали діяти наступні відділи (з 1902 до 1921 рр., після цього відділи періодично змінювали назви):

Старожитності первісні
Бронзова доба
Старожитності класичні.
Поховання кочовиків.
Церковно-запорозькі.
Церковний відділ.
Єгипет.
Індія.
Неоліт.
Греко-скіфська доба.
Старожитності історичні.
Старожитності слов’янські.
Старожитності запорозькі.
Старожитності церковні (ікони).
Етнографія.
Різне.
Різне. Китай та Японія.

Що цікаво, вже з 1910 року Губернська Управа помітила, що музей ім. О.Поля розвивається у іншому напрямку, відходить від ідеї природничого та сільськогосподарського музею (хоча закупівлі для цього відділу періодично здійснювалися), але сприйняла це спокійно, звертаючи увагу на той факт, що сам Д.Яворницький активно займається археологією та етнографією, а спеціалісти природничого та сільськогосподарського спрямування в музеї відсутні, тож напрям діяльності, обраний Дмитром Яворницьким, що давав реальний результат, їх влаштовував.

Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ ТА І. РЄПІН: ДРУЖБА, РОЗПОЧАТА З «ЗАПОРОЖЦІВ…»

Багато важливих і цікавих фактів з життя Д.І. Яворницького стосуються його дружби з видатним художником Іллею Юхимовичем Рєпіним.

Знайомство Рєпіна з Д. Яворницьким відбулось у 26 лютого 1886 р. в Санкт-Петербурзі, куди 30-літній вчений був змушений переїхати з України, на роковинах Т. Шевченка після панахиди в Казанському соборі. Дружба між ними тривала до кінця життя, вони часто бачились вдома у Рєпіна і по суботах на «збіговищах» у Яворницького, які відвідували члени української громади Петербурга.

Коли Рєпін познайомив Яворницького зі своїм задумом написати картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, вчений з радістю почав допомагати.

Дмитро Іванович згадував: «До послуг Рєпіна була вся моя колекція: зброя, жупани, люльки-носогрійки…, графин з горілкою, викопаний в могилі поблизу місця Запорозької Січі, навіть череп запорожця… викопаний там же». Ці речі можна побачити на картині: одяг, музичні інструменти, зброя, прапори.

Вчений на довгі роки став консультантом художника з теми “козацтво”: знайомив Рєпіна з історичними документами, дослідженнями, навіть знаходив для його картин типажі людей, які були схожі на запорожців.

Під час роботи над картиною відомий художник попросив історика позувати для образу запорозького писаря: “Хто як не Ви, Дмитре Івановичу, літописець історії козацтва, – сказав Ілля Рєпін, – маєте позувати для образу запорозького писаря”.

До речі, існують два варіанти картини. На одній, що зберігається в Петербурзі в Державному Російському музеї, Д. Яворницький зображений у молодому віці, а на другій, яка в Харківському художньому музеї, вже проявився талант художника, і він уявив, яким Яворницький буде у похилому віці.

І. Рєпін працював над картиною більше 11 років (1880-1891 рр.), і успіх картини був величезний. Рєпін в листі поділився з Яворницьким радістю, коли імператор Олександр ІІІ купив кінцевий варіант картини за 35 тис. карбованців.

Зворушений щирою допомогою Дмитра Яворницького у створенні картини, Ілля Юхимович подарував Дмитрові Івановичу олійний ескіз «Запорожців», який нині зберігається у Третьяковській галереї в Москві.

І. Рєпін створив дев`ять малюнків до першої фундаментальної монографії Д.І. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (СПб., 1888), а також до першого тому «Истории запорожских козаков» (Спб., 1892). Навзаєм, Яворницький присвятив Рєпіну нариси з книги «Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края» (СПб., 1889).

Відтоді ж як Рєпін переїхав до Куоккали у Фінляндію (зараз – садиба-музей “Пенати” під Петербургом), а Дмитро Іванович до Катеринославу, – друзі більше не бачилися, але активно листувались. Яворницький продовжував надихати художника на написання картин запорозької тематики, на що Рєпін писав: «Опять Запорожье и опять Вы — мой ментор Вергилий…», «Я стою перед Вами на коленях, в позе приемлющего благословление…».

Завдяки Яворницькому у Рєпіна з’явилися такі картини, як «Чорноморська вольниця», «Козаки їдуть морем зі здобиччю» та інші. І навіть під впливом листів Яворницького останньою картиною Рєпіна була картина «Гопак», для якої Дмитро Іванович надсилав з України фотографії танцюючої гопак молоді. Цю картину художник не встиг закінчити і писав її, до речі, на лінолеумі, не маючи коштів на полотно, ще і лівою рукою, оскільки права від пензля була паралізована.

На прохання Д. Яворницького для Катеринославського обласного музею ім. О. Поля Ілля Юхимович Рєпін подарував декілька ескізів до картини “Запорожці…” та альбом з малюнками української тематики (нині знаходиться в Києві в Національному музеї «Київська картинна галерея»).

Сам Ілля Юхимович Рєпін, мандруючи запорозькими місцями, жодного разу так і не побував у Катеринославі та не бачив музей, який очолював його друг. Уже в останні роки життя він пише, що «не побувати мені там, тільки у Яворницького на Запорожжі – ось моя хата» (лист від 24.10.1928 р.)

Коли в листопаді 1913 р. в Катеринославі відбулося урочисте засідання, присвячене тридцятиріччю літературно-наукової діяльності Д.І. Яворницького, Рєпін надіслав вітальну телеграму: «Вітаю маститого ювіляра, дружньо обіймаю безсмертну душу Запорожжя».

Їхнє листування продовжувалося – з деякими перервами — до останнього року життя великого художника. Усіх листів Рєпіна в архіві Яворницького збереглося більше шістдесяти: останній із них датовано 31 травня 1930 р., тобто за чотири місяці до смерті художника.

Листи Іллі Рєпіна до Дмитра Яворницького були продані Серафимою Яворницькою до Третьяковської галереї у 1940 році, тому опубліковані значно раніше, ніж переважна більшість листування Дмитра Яворницького з іншими кореспондентами: в 1962 р. у виданнях «Рєпін і Україна».

Видатний художник пішов з життя в 1930 році, Д.І. Яворницький пережив І.Ю. Рєпіна на 10 років., написавши низку статей про нього, а також надзвичайно цікаві і досить об`ємні за обсягом спогади “Как создавалась картина “Запорожцы…”

РЄПІНСЬКА КОЛЕКЦІЯ у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького.

Незважаючи на те, що Ілля Юхимович Рєпін жодного разу не був у Катеринославі, завдяки його дружнім стосункам з Дмитром Івановичем Яворницьким фонди історичного музею зберігають досить значну кількість предметів, безпосередньо пов’язаних з постаттю художника.

Незважаючи на той факт, що про дружбу Яворницького та Рєпіна було відомо завжди (свідчення сучасників, спогади самих вченого та художника, численні листи), ця тема довгий час залишалася в «тіні», а дослідження фондів музею на наявність предметів, повязаних з Іллею Рєпіним не проводилося. Найцікавіше, що більшість цих речей були названі самим Дмитром Яворницьким зокрема у його листах.

Спробою виокремити рєпінську колекцію у фондах ДНІМ стала виставка «Дружба, розпочата з «Запорожців»…», присвячена саме тривалій дружбі Дмитра Яворницького та Іллі Рєпіна. Було досліджене листування двох видатних особистостей, їх сучасників, а також проведена робота з обліковою документацією музею, та виокремлено ряд предметів, що якнайяскравіше дозволяють проілюструвати цю дружбу. Серед цих предметів були і ті, що прямо пов’язані з Іллею Рєпіним – ті, що стали частиною музею за життя художника та перейшли до музейного зібрання після його смерті.

Оскільки Дмитро Яворницький, ставши директором музею, подарував установі свою колекцію старожитностей, там опинилися і ті предмети, якими Ілля Рєпін користувався під час роботи над картиною «Запорожці». Серед них: козацький каламар, люлька кошова велика кінця 18 ст., баклага для води XVIII ст., котра належала запорожцеві Федору Білану, порохівниця-ріг, колода козацьких гральних карт, вовняні шаровари, козацькі червоні жупани та шовкові пояси. Фактично, ідентичною виглядає і козацька зброя, зображена Рєпіним: рушниця кремінна східна кінця 18 ст., пістолети – коліщатко вий, кременевий та ґнотовий. Це предмети з колекції Д.Яворницького, і вони дійсно відповідають тим, які зображені на картині. На жаль, значна частина предметів козаччини була втрачена у 1950-60-х роках, коли її «розпорошили» по різних музеях. У цей же час до анатомічного музею було передано ще один предмет, достеменно пов’язаний з І.Рєпіним – козацький череп, що був позначений як «Череп, що позував Рєпіну для «Запорожців». Згадки про нього неодноразово зустрічаються у листуванні вченого та художника. Там само згадується і легендарна пляшка, яку вчений начебто обміняв у Нестора Махна на охоронну грамоту та два підвози дров (зараз про неї існує вже кілька легенд).

Ще один експонат – глиняна таріль, на якій скопійовано картину «Запорожці», створена Василем Васильовичем Поросним, ймовірно, для Південноросійської обласної сільськогосподарської виставки 1910 року, де його роботи оцінили бронзовими медалями. Рєпін бачив цю таріль особисто і також високо її оцінював, щоправда побачив її значно пізніше (коли роботи Поросного були вивезені для демонстрації в інших містах).

Предметами, що знаходяться у фондах, і дослідники їх пов’язують з Іллею Рєпіним є фігурки з хлібного м’якушу. Усього у фондах їх п’ять, але репрезентативному стані на сьогодні є лише одна – козак з кобзою. Також існують фігурки селянина, що пише на спині солдата, козака з шаблею, єврейки та єврея, що нюхає тютюн, які зберігалися у красивому футлярі з червоного дерева, що мав би оберігати їх від шкідників. У путівнику 1971 року є фото цих фігурок у значно кращому стані, зазначені як «Зроблені народними майстрами» та підписані «Персонажі гоголівських творів».

В музеї наявні 4 малюнки Іллі Рєпіна: «Чоловічі голови» «Гетьман Іван Самойлович» , «Гетьман Павло Полуботок» , «Кобзар з кобзою». Серію невеличких малюнків для музею Дмитро Яворницький прохав створити Іллю Рєпіна ще з початку 1900-их років, а здійснено це було лише у 1910 році (орієнтовно). Усього, як згадували очевидці, малюнків в музеї було 33 і під них навіть було відведено окрему шафу. На жаль, після смерті Дмитра Яворницького малюнки почали зникати, а їх залишки були передані до Київської картинної галереї Окремо варто згадати ще один малюнок – «Запорожці», дар мецената М.І. Кейтельгіссера.

Фото Іллі Рєпіна, надіслане Дмитру Яворницькому після переїзду художника до Куоккали, з підписами самих Рєпіна та Яворницького, а також офорт, виконаний Василем Мате на прохання Іллі Рєпіна у 1901 році – знаходяться в експозиції будинку-музею Д.Яворницького.

Вітальна телеграма від 22.11.1913 року – на 30-ліття наукової та літературної діяльності Д.Яворницького – єдиний рукописний документ, створений Іллею Рєпіним, що зберігається у фондах. Справа в тому, що всі листи художника до Дмитра Яворницького Серафима Яворницька продала Третьяковській галереї у 1940 році (завдяки цьому, до речі, вони були опубліковані значно раніше інших листів до Дмитра Івановича – у другій половині 1960-х років). Втім, опрацьовані М.Шубравською листи Д.Яворницького до І.Рєпіна теж вперше були опубліковані у 1967 році.

А ось листи доньки художника, Віри Іллівни Рєпіної, у музеї збереглися, і є частиною колекції, що формувалася після смерті самого Рєпіна, сюди слід віднести лист Дмитра Яворницького до Віри Іллівни Рєпіної від 25.03.1932 року та її відповідь на цей лист, де описані останні дні її батька. Разом з листом зберігаються у фондах унікальні фотографії – «Ілля Рєпін у труні» та «Ілля Рєпін біля картини «Гопак» (їх Рєпіна надіслала Яворницькому разом з листом).

Велике значення мають також об’ємні спогади про дружбу з Іллею Рєпіним, написані Дмитром Яворницьким, що зберігаються в музеї у вигляді рукопису від 1934 року, а у 1940 році передруковані Серафимою Яворницькою – «Як створювалася картина «Запорожці»…».

Д. ЯВОРНИЦЬКИЙ – РЯТІВНИК КУЛЬТОВИХ РЕЛІКВІЙ.

Частина І. СТВОРЕННЯ ЦЕРКОВНОГО ВІДДІЛУ В МУЗЕЇ.

Маючий покликання у збереженні культурної та історичної спадщини, вчений сприяв збереженню великої кількості культових реліквій.

Сам він народився у родині дяка, його пращурами у п’яти поколіннях були священнослужителі. За наполяганням батьків навчався у Харківській духовній семінарії, але через те, що його більше вабила історія, семінарію не закінчив, поступивши до університету на історико-філологічний факультет.

Протягом життя вчений спілкувався з великою кількість духовенства, і не тільки православного. Про широкі наукові, дружні та творчі зв’язки Д. Яворницького свідчить, зокрема, велика кількість листів (156 одиниць) до Д.І. Яворницького від 58 представників духовенства.

Захопившись темою козацтва зі студентських років Дмитро Іванович в своїх монографіях значне місце присвятив релігійному життю козацтва. Він досліджував різні пам’ятки та колекції, які були розташовані на запорозьких землях. І окрему увагу вченого привернули церкви та монастирі колишнього козацького краю, оскільки їх історія тісно перепліталась з історією козацтва.

Збираючи приватну колекцію в якій переважали старовинні речі доби козацтва, вчений мав в ній значну кількість церковних речей, зокрема хрестів та ікон. Свою колекцію Д. Яворницький подарував Катеринославському обласному музею ім. О. Поля, коли у 1902 прийняв році запрошення його очолити.

Про актуальну проблему поганого збереження в церквах та монастирях культових речей козацької доби, а також інших історичних речей і документів, а також існуючу загрозу їх фізичного знищення, Дмитро Іванович Яворницький писав: «У церквах зібралося багато речей, їм загрожує цілковите винищення і тому їх необхідно у будь-який спосіб рятувати від загибелі. Деякі предмети старовини свідомо винищуються рукою невігласів з духовенства, які не надали їм, зі свого незнання, жодної ціни. Давні Євангелія роздерті, закапані воском; їх оклади напіврозбиті; написи, виконані за листами жертвуючих, зрізані невіглаською рукою палітурника, здебільшого, єврея. Рідкісні за письмом образи, під час підновлення, спотворені. Давні документи або зовсім розтерзані і являють справжній хаос, що панує у так званих церковних архівах, а іноді й зовсім перетворилися на паперову трухлявину, що залишилась від зубів мишей та щурів. Металеві хрести та чаші розгвинчені й розкидані по всіх кутах церкви… Давні срібні оклади з ікон , старі ризи, єпитрахилі, воздушки здебільшого розпродані євреям, скупникам старовини».

Маючи можливості керівника музею сприяти збереженню цих реліквій для нащадків, вчений почав широку діяльність в цьому напрямку. Це було одночасно і дослідження церковних колекцій краю, і робота по залученню церковних ієрархів до цієї справи, і ініціювання створення церковного відділу в музеї.

І в цьому знову проявився дипломатичний хист Д.І. Яворницького, коли йому вдалось залучитись безпосередньою підтримкою єпископа Катеринославського та Таганрозького (1896-1911) Симеона, який у 1902 р. особисто об’їхав 53 церкви повіту і бачив негативний стан церковних старожитностей та необхідність їх рятування.

На той час за розпорядження Церковного Синоду в Російській імперії поширювалася практика переміщення невживаних церковних предметів, що становили художню та історичну цінність, з храмів до спеціальних «давньосховищ». У Катеринославській губернії таке сховище не було створено, замість цього церковні старожитності вирішили передати до церковного відділу Катеринославського музею.

Окрім того, єпархіальне керівництво зобов’язувалося взяти на себе сплату виготовлення вітрин та іншого необхідного обладнання для облаштування відділу. Обіцяне фінансування суттєво пришвидшило виникнення такого відділу.

Тобто у 1904 р. інтереси директора музею Д.І. Яворницького та вищого духовного керівництва губернії збіглися, і в музеї був створений відділ церковних старожитностей, який з часом став одним з найбагатших та репрезентативних. Але вилучити речі з церков виявилось справою зовсім не простою.

Частина ІІ. Збирання церковних раритетів.

Але на тлі всього цього існувала ще одна проблема – провести безпосередній збір в церквах реліквій, оскільки у місцевих релігійних громад виникало нерозуміння та спротив вилученню з їх церков реліквій. Задля того, щоб зробити справу на законному рівні, Єпархіальне керівництво, визнаючи наукову компетентність Д.І. Яворницького у питанні визначати цінність храмових реліквій, звернулось у 1906 році до нього листом: «Катеринославська Духовна Консисторія має честь покірно просити Вас, Милостивий Государю, посприяти та відбирати в усіх церквах єпархії давні документи та різноманітні предмети старовини, цінні в археологічному відношенні, для доставлення їх в Обласний музей, згідно розпорядженню Святого Синоду». Відповідне розпорядження сприяти діяльності професора Д.І. Яворницького було розіслано по церквам та монастирям. Не зважаючи на офіційний дозвіл консисторії та наказ церковного керівництва про передачу речей до музею, частина селян та настоятелів церков висловлювали незгоду. У епістолярній спадщині академіка Д.І. Яворницького опубліковано ряд листів від священників з проханням повернути виучені церковні речі, бо церковна громада протестує та ображається. «…Взяті Вами [для музею] предмети старовини і головним чином чаша слугували і слугують причиною роздору та ворожди до мене [прихожан], останні у факті віддачі Вам названих речей вбачають ледь не знущання над стараннями їх пращурів до храму; і тому мені довелося пережити безліч різного роду моральних образ. Не дивлячись на те, що я взяв уповноважених від Товариства у музей Поля і Ви особисто показали, же зберігаються дорогі для них предмети старовини, не дивлячись на те, що я читав у церкві наказ Єпархіального Керівництва, невдоволення мною ще не вляглося. Ви сказали, що без засідання Ради [музею] Ви нічого не можете зробити, а я дізнався, що 25 квітня цього року буде таке. Дуже прошу Вас, вельмишановний Дмитро Іванович, передати моє прохання Раді і повернути чашу та Євангеліє….або ж замінити взяту чашу…», – пише в листі священик Покровської церкви с. Таромського Г. Голубицький. Коли скарги селян дійшли до найвищого церковного керівництва – Святого Синоду, то єпископ Симеон змушений був писати доповідну записку. До речі, у зверненні він писав словами Д. Яворницького: «У церквах зібралося багато речей, їм загрожує цілковите винищення і тому їх необхідно у будь який спосіб рятувати від загибелі….», а обер-прокурор Синоду повідомив «Вважаю, що діяльність п. Еварницького не порушує правил, встановлених циркулярним наказом Св. Синоду». Проте, як свідчать епістолярії, більша частина священнослужителів з розумінням та підтримкою ставилася до передачі старожитностей, що зберігалися в церквах, до музею. Вони свідомо звертали увагу на поганий стан утримання цінностей, що були надбанням усього народу, на ненадійність церковних установ. Дуже важливим і репрезентативним у цьому відношенні є лист священика Нікопольської Покровської церкви Митрофана Краснокутського від 31 серпня 1915 р. Слід зазначити, що до Покровської церкви перейшла значна частина запорозьких храмових реліквій з церкви останньої Запорозької Січі, зруйнованої у 1775 р. «Ваше Превосходительство! Пропозиція про передачу на зберігання в Музей «запорозьких речей» я отримав і тепер відповідаю: особисто я тієї думки, що тримати «старожитності» у дерев’яному храмі доволі небезпечно, та у нас у церкві і немає зручного місця для вміщення, а знаходяться такі в амбарі, що особливо незручно, адже любителі «старожитностей» являються у різний час – часто під час Богослужінь. Я … напишу у Консисторії і буду просити щоб було дозволено, через вказані незручності зберігання запорозьких речей у нашій церкві, здати назавжди такі до музею». «Я своєму настоятелю не даю спокою и завжди раджу задля запобігання нещасних випадків, на кшталт пожежі у Новомосковській церкві, вирішити здати речі до музею…». І такі прохання прийняти в музеї церковні реліквії козацької доби були не поодинокі. З усіх листів від священиків до Д.І. Яворницького, епістолярії з негативною реакцією займають лише незначний відсоток – серед опублікованих п’ятдесяти восьми їх лише три. Всі інші листи свідчать про великий авторитет Д.І. Яворницького у колі священнослужителів, прагнення допомогти у життєвих та наукових пошуках, інтерес до досліджень вченого та справжні дружні стосунки. Це стосується всієї церковної ієрархії, від низів до верхівки. Всі старожитності, здобуті Д.І. Яворницьким для музею та вміщені у церковний відділ, отримали номери і стали музейними експонатами, їх переліки можна знайти у музейних каталогах 1905 р., 1910 р., журналі реєстрації експонатів церковного відділу 1924 р. тощо. І саме статус музейного експонату врятував їх від знищення за часів агресивної антирелігійної та антицерковної політики СРСР. Але церковна колекція у музеї також зазнала масштабних втрат.

Частина ІІІ. ВТРАТИ ЦЕРКОВНОЇ КОЛЕКЦІЇ МУЗЕЮ

Під час примусової «пожертви» експонатів з дорогоцінних металів на потреби голодуючим, через пограбування та масштабні втрати під час Другої Світової війни, колекція зібрана Дмитро Івановичем Яворницьким, зокрема церковних реліквій, значно постраждала. Проте, у церквах збереглось набагато менше речей, лише поодинокі реліквії свого часу були сховані та врятовані селянами або священнослужителями. Протягом 1922-1935 рр. на теренах СРСР, зокрема й в Україні, проводилася кампанія з вилучення церковних цінностей та дзвонів, ухвалена відповідним декретом ВУЦВК від 8 березня 1922 р. Закривалися та руйнувалися храми, проводилися показові акції спалення зібраних ікон, церковного начиння, священицького вбрання. Радянський уряд проводив активну антирелігійну політику, боровся з духівництвом як через відверту дискредитацію інституту церкви, антирелігійну та атеїстичну агітацію, так і фізичними методами – через фізичне знищення провідного «непокірливого духовенства» та руйнацію церков і вилучення цінностей. За цей період, особливо у першій його половині, з церков країн, підконтрольних ЦК РКП (б), були вилучені тонни коштовних металів – чаші, оклади Євангелій та вінці, ризи ікон, золочені й сріблені дискоси, хрести тощо. Вилучення проводилося під формальним приводом «Допомоги голодуючим», здебільшого, УРСР, але, як відомо, більша частина здобутих коштів пішла «на розпалювання світової революції», тоді як часткова допомога найбільш голодуючим регіонам України – сучасним Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Одеській, Миколаївській областям – надійшла вже після загибелі значної кількості їх населення . Важливо, що у листі до Політбюро В. Ленін зазначав, що фактор голоду і «тисячі трупів на вулицях і акти канібалізму» – найбільш сприятливий для партії час для знищення духівництва, вилучення церковного майна, адже голодні селяни не фізично не матимуть сил на захист віри. У рідкісних випадках, вилучені з церков старожитності, що не становили високої матеріальної цінності, передавалися до музею – так до Катеринославського народного музею були передані речі з Пустельно-Миколаївського чоловічого монастиря під час переоблаштування його під будинок інвалідів. Головні ж реліквії монастиря, зокрема, Ікона Божої Матері Самарської, зникли. Доля інших храмів регіону та їх реліквій також невтішна. Так, Д. Яворницьким у 1905 р. до музею була передана дарохранительниця відомого релігійного діяча К. Тарловського, що разом з іншими речами «дикого попа» зберігалася у церкві Св. Дмитра Ростовського с. Бузівка. Згідно інформації, поданої на Офіційному Православному порталі Кам’янської УПЦ, храм Св. Дмитра Ростовського с. Бузівка у 1953 р. зачинили, купол та дзвіницю розібрали, церковне начиння знищили, а на руїнах влаштували зерносховище, яке було закладено у кредит пайщикам. Сьогодні від храму залишилися лише напівзруйновані масивні стіни, тоді як, принаймні, дарохранительниця була врятована музейним номером і донині зберігається у фонді ДНІМ. Такою ж була доля храму с. Котівка, сусіднього з Бузівкою села. Спасо-Преображенський храм, зведений на поч. ХХ ст. Г. Алексєєвим, був вщент знищений 1930-х рр. Єдині церковні старожитності храму, що дійшли до нашого часу – Євангеліє та воздух, передані Д.І. Яворницьким до музею. У 1936 р. Свято-Покровський храм с. Таромського, про який йшлося вище, було передано під зерносховище, а у 1943 р. храм був підірваний німецькими окупантами і зазнав часткової руйнації. Проте, Євангеліє та священицький одяг з церкви, збережені Д. Яворницьким у музеї, і сьогодні знаходяться під захистом ДНІМ. Так само, церковні предмети з видатної пам’ятки козацької доби – Свято-Троїцького храму м. Новомосковська, вціліли завдяки їх музеєфікації – до нашого часу, незважаючи на значні втрати фонду, у музеї завдяки Д. Яворницькому зберігаються унікальні культові тканини та било. Окрім того, дві рідкісні ікони з храму, після його перевлаштування під музей, були передані до фонду Дніпропетровського художнього музею, де нині слугують окрасою експозиції. Як зазначає історик К. Мешко, «якщо б у свій час ці речі не були зібрані Д.І. Яворницьким для музею, то навряд чи бодай якісь з них збереглися до нашого часу». Важливо, що саме завдяки Д. Яворницькому музеєм була врятована ще одна пам’ятка історії та архітектури краю – Спасо-Преображенський собор. Відкривши там Музей історії релігії, вченому вдалося зберегти, хоч і ненадовго, храмові інтер’єри та реліквії, зокрема, іконостас.

У якості ілюстрацій: вцілілі предмети культової колекції з фондів ДНІМ, представлені в експозиції та на виставках.

Дмитро Яворницький та Олександр Поль

Знайомство Дмитра Івановича Яворницького й Олександра Миколайовича Поля відбулося, ймовірно, у 1884 році. Почувши про багату приватну колекцію катеринославського поміщика, Яворницький спеціально приїхав ознайомитися з нею. Після цього він опублікував у Харківських губернських відомостях статтю про приватний музей Поля. Власне, це була одна з перших публікацій, де колекція Поля була названа «музеєм». Згодом, у 1888 році, Поль офіційно відкрив свій музей для громадськості, проте він проіснував недовго й був закритий самим власником через фінансові труднощі.

Після знайомства між ними встановилися теплі товариські стосунки, засновані на спільній пристрасті до старожитностей. Поль допомагав молодому археологу порадами, надавав копії документів, а влітку 1885 року навіть забезпечив робочу силу для проведення розкопок.

У музеї збереглося шість листів Олександра Поля та двадцять дев’ять листів його дружини Ольги Семенівни до Яворницького. У своїй кореспонденції Поль звертався до нього з теплом: «дорогой козаче», «дорогой и глубокоуважаемый Дмитрий Иванович», передавав вітання від дружини та сина. Ці листи охоплюють період з 1884 по 1914 рік і свідчать про щирі дружні стосунки.

Дружба тривала до кінця життя Поля, яке раптово обірвалося 26 липня (7 серпня за новим стилем) 1890 року. Перебуваючи тоді у Петербурзі, Яворницький першим написав некролог, опублікований у Екатеринославских губернских ведомостях. У цьому ж році в Историческом вестнике вийшла його велика стаття «Музей А.Н. Поля», де він з великою повагою і болем писав про свого друга:

«Нужно было иметь непреклонную силу воли, неистощимую энергию и почти нечеловеческие усилия, чтобы поставить громадное дело на надлежащий путь… Таким образом, уже из этого краткого очерка видно, какого человека лишился город Екатеринослав…»

Особливо вражає розповідь Яворницького про останні роки життя Поля. Будучи почесним громадянином Катеринослава, він опинився у скрутному матеріальному становищі та навіть намагався продати свою колекцію державним установам. Коли це не вдалося, звернувся до Англії, де йому пропонували за зібрання (окрім запорозького відділу) 200 тисяч срібних доларів. Поль довго вагався, але не встиг ухвалити рішення, залишивши спадкоємцям колекцію разом із боргами.

Після його смерті Яворницький, який тоді мешкав поза межами України, турбувався про долю унікального зібрання, адже вдова Поля, Ольга Семенівна, почала його розпродавати. Він закликав громадськість зберегти колекцію для нащадків:

«Печально, даже оскорбительно для чести русских людей… если это сокровище попадет в руки иностранцев или недостойных невежд, видящих в древностях лишь предметы наживы».

У статті 1897 року Яворницький вперше висунув ідею створення на основі колекції Поля міського музею. Він наголошував, що такий заклад має носити ім’я свого засновника та стати осередком просвітництва:

«Лучшим памятником для такого человека было бы приобретение коллекции древностей и размещение её в музее, который должен носить название Полевского… Такой музей мог бы играть одну из важнейших просветительных ролей, облагораживая и ум, и сердце человека».

Ідея Яворницького знайшла підтримку серед відомих катеринославців. У 1902 році було прийнято рішення про створення Катеринославського історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Директором нового закладу запросили саме Дмитра Яворницького, знаного історика й археолога.

Прийнявши пропозицію, він передав музею власну колекцію старожитностей, яка й стала основою зібрання. Колекція Поля потрапила до музею значно пізніше — частково у 1905–1906 роках, а в повному обсязі лише у 1912 році, завдяки наполегливим зусиллям Яворницького.

Того ж року, в результаті топонімічної реформи, ініційованої ним, у Катеринославі з’явилася вулиця імені Поля. Яворницький також мріяв встановити пам’ятник «Степовому Колумбу», але реалізувати цю ідею не вдалося. Він пережив Поля на півстоліття й до кінця життя залишався найбільшим популяризатором його імені та спадщини, зберігаючи пам’ять про нього в музеї та місті.

ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ І ДНІПРОВІ ПОРОГИ
Дмитро Яворницький активно займався популяризацією Дніпрових порогів. Він називав їх унікальним явищем природи нашого краю, символом українського козацтва та територією, насиченою археологічними знахідками. Дніпрові пороги — це виходи гранітів, гнейсів та інших корінних гірських порід Українського кристалічного щита в руслі Дніпра між сучасними містами Дніпро і Запоріжжя. Після побудови у 1932 році Дніпрогесу їх було затоплено водами Дніпровського водосховища; остаточно пороги зникли під водою у 1934 році.

Складно сказати, коли саме Яворницький уперше побував на порогах. Імовірно, це сталося у час його мандрівок Запорожжям у пошуках матеріалів для досліджень, тобто приблизно у 1882 році. Уже на початок 1884 року він мав готові кілька статей про Запорожжя та острів Хортицю. У квітні цього ж року в листі до видавця Феофана Лебединцева він писав: «Прошу извинения за то, что так долго не отвечал на Ваши два письма. Это произошло оттого, что на святочное время я убегал на Днепровские пороги; проплыл все их, от первого до последнего, в лодке, причем едва не поплатился и жизнью. Но ничего, теперь снова козакую…».

У цей період фотограф Василь Міткін зробив значну кількість світлин Дніпрових порогів, які Яворницький розсилав своїм друзям. Навіть уже на посаді директора музею він продовжував надсилати фотоальбоми з порогів, більшість світлин для яких робили під час його екскурсій.

Улітку 1886 року Яворницький разом із Хомою Бондаренком, Опанасом Сластьоном та Олексієм Іваницьким здійснив подорож по Запорожжю суходолом і річкою та написав статтю «Переправа через дніпровські пороги». Значний обсяг інформації про пороги він умістив у книзі «Вольності запорозьких козаків», де, за його словами, матеріалу було навіть більше, ніж у працях про Хортицю.

У 1887 році разом із меценатом Василем Тарновським Яворницький здійснив ще одну мандрівку, під час якої було зроблено численні фотографії. У листі до Бориса Грінченка (1900 р.) він згадував: «Я плив на дубу, а Тарновський їхав понад берегом в екіпажі…». Сам Тарновський на поїздку з лоцманами не наважився, проте відзначив її захопливість.

У листах Яворницький не раз висловлював тугу через вимушене життя далеко від порогів і «свого любого Запорожжя». Після переїзду в Катеринослав він активно займався археологічними розкопками на території порогів і збором етнографічних матеріалів у лоцманських поселеннях.

З 1910-х років пороги стають місцем екскурсій. У музеї зберігається лист-подяка від Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища за цікаві лекції та екскурсію на Кодацький поріг (1916 р.). Близький друг родини, Микола Костюк, згадував, що вперше побачив Яворницького саме під час шкільної поїздки на пороги в 1928 році. У 1919 році вийшов друком туристичний путівник Василя Біднова «Дніпрові пороги» — він містив не лише опис природного явища, а й поради мандрівникам: де зупинитися, що оглянути, де переночувати і скільки це коштуватиме.

З 1920 року активно обговорювали ідею будівництва гідроелектростанції, а у 1926 році затвердили проект Дніпрогесу. Будівництво розпочалося в березні 1927 року, і паралельно відбувалася Дніпробудівська археологічна експедиція. Тоді ж Яворницький писав Іллі Рєпіну: «Первого числа выезжаю с комиссиею на Днепровские пороги для составления альбома исторических мест, которые потом, после окончания Днепростроя, пойдут под воду и сойдут с лица земли».

Попри розкопки і будівництво, він продовжував водити своїх знайомих на пороги, наголошуючи, що це остання можливість побачити їхню красу. У 1928 році він писав етнографу Василю Кравченку: «Коли діждемо весни, я Вас проведу через всі Дніпрові пороги до самого Кичкасу». Запрошував він і Михайла Грушевського, проте той відмовився через хворобу.

Яворницький підтримував діяльність Організації дніпровських лоцманів, що проіснувала до остаточного затоплення порогів. Під час будівництва Дніпрогесу лоцмани перевозили будівельні матеріали та супроводжували численних туристів, які прагнули востаннє побачити пороги. Парадоксально, але пік їхньої популярності як туристичного об’єкта припав саме на 1927–1932 роки.

Найвищим досягненням Яворницького у справі збереження пам’яті про пороги став фотоальбом з історико-географічним нарисом «Дніпрові пороги» (1928 рік). Це унікальна праця, де зібрано лоцманські легенди, карти та одні з останніх світлин цього природного феномену. Перевидання альбому відбулося лише у 2015 році.

Дніпробудівська археологічна експедиція під його проводом виявила понад 40 тисяч артефактів і велику кількість польових матеріалів. Проте опрацювати їх музей не встиг: за наказом Наркомату освіти колекцію розподілили між різними музеями, а документи передали до архіву. Яворницький протестував проти цього, наголошуючи на втраті наукової цінності, але наказ було виконано. Опір ученого став однією з причин його усунення з посади директора історичного музею.

Щоб більше дізнатися про Дніпрові пороги, радимо переглянути відеолекцію завідувачки Меморіального будинку-музею Д. І. Яворницького Яни Тимошенко. https://www.facebook.com/budynok1/videos/3415662708486555/

Дмитро Яворницький та Олександр Поль

«УКРАЇНСЬКІ ГОМЕРИ» ТА «КОБЗАРСЬКИЙ БАТЬКО»

Почати можна одразу з цитати Дмитра Яворницького: «Як я люблю своє Запорожжя і його сердечних сіромах!»

Будучи прихильником комплексного вивчення життя народу, Яворницький вважав необхідним дослідження народної творчості та побуту. У промові на святкуванні 30-річчя своєї науково-літературної діяльності Яворницький говорив таке:
«Одначе для повноти зображення історії запорозьких козаків мені й цього здавалося мало: я вирішив зібрати етнографічний матеріал у вигляді народного повір’я, історичних дум, пісень, приказок, прислів’їв…»

І дійсно, серед фольклорного та етнографічного матеріалу, зібраного Д. Яворницьким, є значна кількість дум і пісень. Особливо важливе значення серед них мають твори, присвячені І. Сулимі, П. Сагайдачному, І. Сірку, П. Калнишевському, С. Палію.

Але не забув учений і про сучасних йому кобзарів: він багато клопотав щодо організації концертів кобзарів переважно у Катеринославі та його околицях, а також із залученням своїх друзів з інших регіонів (Я. Новицького, М. Сумцова). Яворницький запрошував кобзарів і до концертів, що влаштовувалися в самому історичному музеї.

А у 1920 році, маючи вже значний досвід спілкування з кобзарями, Д. Яворницький створив працю «Українське кобзарство». У ній йдеться про основні віхи кобзарства України, подано характеристику та еволюцію народних інструментів — кобзи, бандури, ліри, а також біографічні відомості про визначних українських кобзарів від минулого до сучасності — Никоненка, Крюковського, Вересая, Пархоменка, Ткаченка, Пасюгу, Кожушка, Кучугуру-Кучеренка та інших, а також їх репертуар (опубліковано у 12-му та 13-му номерах «Споживача» у Катеринославі).

Щодо відомих кобзарів свого часу, то Дмитро Яворницький підтримував добрі стосунки з Іваном Кучугурою-Кучеренком, якого назвав «коштовним діамантом», що, втім, потребує шліфування. Завдяки клопотанню Дмитра Яворницького Кучугура-Кучеренко опинився під «патронатом» Опанаса Сластіона, котрий допоміг йому почати «кар’єру», а згодом, знову ж таки не без допомоги Дмитра Івановича, І. Кучугура-Кучеренко став викладачем у музичній школі М. Лисенка.

Сліпий кобзар Григорій Кожушко деякий час жив у Катеринославському музеї на утриманні у Дмитра Яворницького та давав концерти, які високо цінували сучасники. Зокрема, побувавши на одному з таких концертів, Олена Пчілка дала високу оцінку майстерності гри на бандурі та голосу Кожушка. До речі, після перебування в Катеринославі Г. Кожушко також поїхав до О. Сластіона.

Ще одним кобзарем, який деякий час перебував у Катеринославі та грав для відвідувачів музею, був Петро Ткаченко. Він протягом двох місяців жив у мезоніні особистого будинку Дмитра Яворницького.

Коли у 1925 р. до Катеринослава приїхала перша київська капела кобзарів, перед концертом лекцію про кобзу й кобзарів прочитав проф. Д. Яворницький. А після закінчення концерту він запросив усіх до себе в гості, де музики також влаштували концерт для господаря.

Окремо варто зазначити, що Дмитро Яворницький наголошував на неподільності текстів пісень і дум та їх музичного супроводу:
«Такі складні наспіви та пригравання, яких ніяк не можна виявити на такому музичному інструменті, як ліра. А історична дума та історична пісня — це краса наших народних українських співів, і той музика, який не має способу виявити їх на своєму інструменті, не розгортає перед нами й половини того музичного багатства, яке таїться в глибині душі українського люду».

На світлинах: Іван Кучугура-Кучеренко, Григорій Кожушко та Степан Пасюга; Петро Ткаченко.

ОХОРОНЕЦЬ, ЗБИРАЧ І ЗБЕРІГАЧ КОЗАЦЬКИХ РЕЛІКВІЙ

Видатний історик запорозького козацтва, академік Дмитро Іванович Яворницький, вславився як неперевершений збирач історичних пам’яток, передусім козацьких реліквій.
Протягом 1870–1900 рр., подорожуючи колишніми козацькими місцями, він збирав козацькі реліквії та документи, записував народні думи, пісні, перекази про запорожців – славних козацьких лицарів.

Під час мандрів Дмитро Іванович звертав увагу на те, що унікальні пам’ятки козацької вольниці зникають: часто перебувають у поганому стані, гинуть, а разом із ними втрачається й пам’ять про козацтво.
Яворницький доклав максимум сил, знань та досвіду для збереження цієї спадщини. Він створив першу фундаментальну історію козацтва, а також збирав і рятував від зникнення козацькі реліквії. Проводячи розкопки, фіксуючи всі пам’ятки, звертаючи увагу на їхній стан, Д. І. Яворницький часто робив копії, зокрема портретів видатних козаків, замальовки та креслення зимівників, осель, церков, могил; організовував фотографування місць, пов’язаних із козацтвом.

Зібрана ним приватна колекція була особливо багатою на козацькі речі.
Очоливши Катеринославський обласний музей у 1902 році, вчений подарував свою колекцію новоствореному музею.

За період його директорства музей став єдиним у своєму роді Музеєм запорозького козацтва. Недарма про нього відомий московський письменник і журналіст, нащадок козацького роду Володимир Гіляровський написав у 1905 році:

«Музей — Украйне всей краса,
Живьем в нем запорожцы встали
И даже сами небеса
Ему пожертвованье дали…
Должно быть сверху им видней,
Что жертвуют довольно мало
Украйна! Все неси в музей,
Чтоб снова Запорожье встало
В могучей прелести своей!»

Дмитро Іванович залучив до справи збирання колекції музею широке коло громадськості, наукової інтелігенції, колекціонерів, дворян, нащадків козацьких родин: Г. Алексєєва, М. Родзянка, Я. Гололобова, А. Миклашевського, В. Магденка та інших. Вони передали до музею значну частину своїх приватних колекцій, у тому числі козацькі реліквії: зброю, портрети ватажків, одяг, документи доби козацтва. Це стало можливим завдяки високому авторитету Яворницького та довірі до його діяльності.

Завдяки його наполегливості до музею потрапила і колекція Олександра Поля, що містила цінні пам’ятки козацької доби.
Яворницькому вдалося здобути підтримку Катеринославської єпархіальної влади у пошуку реліквій у церквах та монастирях. Він із гордістю писав, що врятував близько 750 предметів козацької старовини, серед яких були численні вклади запорожців у храми.

Як археолог, починаючи з підготовки до XIII Археологічного з’їзду в Катеринославі та впродовж усього свого директорства, він проводив експедиції та розкопки пам’яток козацької доби.
Одна із залів музею за його часів була повністю присвячена запорозькому козацтву. Тут стояли «грізні гармати», висіли портрети діячів історії та картини про козака Мамая. У вітринах можна було побачити «михайлики» — дерев’яний посуд, із якого козаки пили горілку; козацькі люльки з білої, сірої, жовтої глини; люльку у вигляді голови козака; велику турецьку люльку, оправлену міддю.

Поруч були дзеркала, знамениті шаровари «шириною з Чорне море», синій жупан із срібними галунами, «слуцькі» пояси, шаблі, пістолі, рушниці, кахлі, тростина кошового Пилипа Лантуха, прикрашена золотом і коштовним камінням.

Яворницький узяв на облік усі пам’ятки культури Катеринославщини: залишки Січей, фортеці, старовинні церкви.
Він домігся придбання музеєм землі в селі Капулівка, де була могила Івана Сірка, і побудував там приміщення у вигляді куреня для екскурсій (1918–1927 рр. проведено 112 екскурсій).

На жаль, у роки революційних подій та за радянського часу колекція зазнала значних втрат — через крадіжки та офіційні вилучення.
У 1922 році вилучили 855 предметів «для допомоги потерпілим від голоду», а ще 712 було викрадено. Серед втраченого: мідна статуетка запорожця, дві золоті медалі, перламутрове навершя палиці Лантуха, прикрашене золотом і камінням, вісім дукачів.

На 1928 рік у музеї було 2325 предметів козацької колекції (усього — 40 786). Багато речей втрачено під час Другої світової війни, а частину розподілили між музеями України у 1950–1960-х рр. Проте колекція досі залишається однією з найцінніших у державі.

У 2016 році Дніпропетровський національний історичний музей видав каталог «Козацькі старожитності в колекції ДНІМ» (432 с.), до якого увійшли всі пам’ятки XVI–XVIII ст. та матеріали XIX–XX ст., присвячені вшануванню козацтва.

Каталог містить 10 розділів:

Архівні матеріали
Стародруки
Картографічні матеріали
Культові речі
Персні, печатки, каблучки
Козацька зброя і військові атрибути
Люльки
Предмети побуту
Художні твори
Археологічні матеріали з розкопок 2005–2009 рр.

Дмитро Яворницький та театральні діячі

Дмитро Іванович Яворницький підтримував дружні стосунки з багатьма акторами, найбільше з корифеєм українського театру Марком Лукичем Кропивницьким та акторами його трупи (серед них М.Садовський, Г.Затиркевич-Карпинська, М.Заньковецька, Д.Мова, М.Садовська-Барілотті та ін.).

Познайомилися вони у 1884 році у Харкові, куди Кропивницький проїздив на гастролі. Власне, так описує свої враження від знайомства Д.Яворницький своєму близькому другу Якову Павловичу Новицькому:

«Я познайомився з Кропивницьким. Був у нього і до себе приводив. Що то за душа щира, та добра, та талановита! Якби ви чули, серце моє, як він на бандурі грає? Якби ви почули, як він співає пісні! ..» (лист від 20 жовтня 1884 року).

Коли у 1886-1887 роках трупа М.Кропивницького перебуває на гастролях у Петербурзі, Дмитро Яворницький пише, що на виставах у них аншлаг, місця неймовірно дорогі.

І дійсно, своїми виставами українські актори вразили скептично налаштовану столичну публіку настільки, що в наступні гастролі ставили дві вистави особисто для імператора.

А ще під час гастролей у Петербурзі у 1886-1887 рр. Дмитро Іванович запрошував трупу Марка Лукича до себе в гості на славнозвісні «суботки», про які гості ще довго згадували. Були серед них Опанас Сластіон, Хома Бондаренко і Ілля Рєпін, який дуже жалкував, що не запросив гостей до себе, а в останні десятиліття життя, листуючись з Дмитром Яворницьким, неодноразово згадував про ті “суботки”.

До речі, розмістити цих гостей було не надто й просто – трупа налічувала понад сімдесят чоловік (з акторами, хором і оркестром).

М.Заньковецькій та М.Кропивницькому Дмитро Іванович присвятив вірші, що опубліковані у 1910 році в збірці його поезій «Вечірні зорі».

Також до Дмитра Івановича звертався за порадою, працюючи над п’єсами, Микола Старицький. Зокрема, він просить зорієнтувати його, до яких джерел можна звернутися аби краще «познайомитися зі звичаями тогочасної придворної польської магнаторії. Де б знайти джерела історичні і романтичні – чи не пригадуєте?..» (лист від 15 січня 1899 року, де мова йшла про драму на основі польського повстання проти панів, під проводом Костки-Напєрського разом з І.Богуном). У ще одному листі, Старицький дуже просить Дмитра Івановича порекомендувати, де дістати театральні реквізити – жіночі та чоловічі: гетьмана, генерального судді, генерального писаря та інших» (лист від 7 грудня 1899 року).

Звертався до Д.Яворницького за допомогою і Панас Саксаганський – знову ж таки мова йшла про реквізит. «Бачиш, я тільки й знаю, що Возний – це щось на кшталт сучасного судебного пристава. Возний вибирався дворянством і приводив тяжущихся до суду, і назначав імущество в продаж. Оце й усе, що я знаю. А ж яка його була одежа? Чи ти, голубе, ніколи не находив десь цієї одежі? Якщо маєш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути одіж» (лист від 2 лютого 1915 року).

У всіх листах – і від Кропивницького, і від Старицького, і від Саксаганського важко не помітити тепло та приязність, як якою вони звертаються – називаючи Яворницького «голубом сизокрилим», «любим другом», «щирим добродієм».

А Кропивницький ще й «сварив» Дмитра Івановича: «Був у тебе, не застав – шкодую дуже! Бодай тебе в жито головою, коли ж я тебе дома спіткаю?» (17 грудня 1887 року).

І при житті вченого, і потім у Меморіальному музеї Д. Яворницького на одній зі стін кабінету знаходилися світлини М. Кропивницького та деяких акторів його трупи, всі вони на звороті містять теплі дарчі підписи: «любому, дорогому козакові від акторів».